Приблизно рік тому я прочитав три книги Юлі Пилипенко, прочитав із задоволенням (про що писав раніше). І захотів узяти інтерв’ю в цієї яскравої, сильної та емоційної дівчини. Опублікувати це інтерв’ю я планував трохи пізніше. Але сьогодні Дао і світова спільнота говорять мені про те, що жити треба тут і зараз. Я давно хочу поділиться з вами цим інтерв’ю. А раз хочу, ось вам.
Ще, в інтерв’ю, Юля говорить про те, що не бачила довоєнний Київ. І я, сука, дуже злий, оскільки тепер це не так. Але зараз про позитивне. Точніше про позитивну.
Юля, дякую!
Та сама книжка, яку в “Блакитному із зеленим горошком” Юля забула в аеропорту, а Дженаро повернув. До речі, з поверненням книжки це реальна історія, яка сталася з Юлею.
А це оригінальні грифельні малюнки віденського ілюстратора до книги з новелами Мопассана, яку за сюжетом Дженаро подарував Юлі. У реальності Юля купила цю книгу з ілюстраціями в антикварному магазині в Дюссельдорфі.
– Я так перейнялася цією книгою, вона коштувала великих грошей. Не студентських. Ми кілька разів поверталися за цією книгою. Власник магазину бачив, що я дуже її хочу і поступився ціною.
Якби всі були такими розумними, як моя Циля потім…
Ми говорили понад годину, і в підсумку я потім зрозумів, що ми взагалі не поспілкувалися на тему Юлиного чемпіонства. Вона, чемпіонка світу з великого тенісу для людей із трансплантованими органами.
- Це медаль за чемпіонат світу з тенісу?
- Ні це якісь змагання з боксу?
- Не знав, що ти боксер.
- Нічого суттєвого це за бій із тінню. Свої дві медалі чемпіонат світу я подарувала. Одну мамі другу Гені.
- Їх було дві?
- Так, парна й одиночна.
