Спробую абстрагуватися від того, що особисто знаю авторку і написати враження таки суб’єктивно, але не стримуючи себе. Не те, щоб ми прям були близько знайомі з Юлею. Однак спілкування на тій одній зйомці одразу поставило цю людину в категорію “свої люди”. Але спочатку про книгу, а потім про неї.
Мені було дуже цікаво читати з двох причин. Книжка цілком динамічна і події відбуваються в тих місцях і з тими людьми, частина з яких мені швидкоплинно знайома.
Ставлення до клубу “Опера” ця книжка в мене взагалі змінила. Я б зараз з цікавістю пішов туди на екскурсію. Перше враження від цього клубу було: “Ампір головного мозку”. Розповім про нього докладніше:
Підходжу до “Опери”, і до входу під’їжджає лімузин, з нього виходить дівчина у весільній сукні і це не наречена, у неї просто вечірній лук такий. Лімузин від’їжджає, і я на задньому склі бачу величезний плакат “Прокат лімузинів: 067 ХХХ ХХ ХХ ХХ”. Тобто ця дівчина найняла лімузин, просто щоб красиво приїхати в клуб. Всередині була публіка а-ля “Pshonka style” і Влад Яма. Здається, програма Влада була цікавою, точно вже не пам’ятаю. Але мій юнацький максималізм, прапором якого був мінімалізм, надовго пов’язав прокат лімузинів, весільні сукні та клуб “Опера” в міцну асоціацію. Ця книжка розв’язала, не скажу, що там про це багато інформації, але є емоційне наповнення. Крім того, у мене пішов відтоді максималізм (ну я так думаю), і відтоді я відчутно змінив ставлення до об’єктів мистецтва і близько того. Але, мабуть, час закінчувати з рефлексією і таки переходити до книги.
Ця книга насамперед про емоції. Юля (як мені здалося) переживаюча людина. Все, що з нею відбувається, вона сприймає дуже яскраво. Набагато яскравіше за середньостатистичного індивідуума. Її все хвилює. Я зустрічав таких людей, і, як правило, вони дуже закриті, на них усе впливає, і вони прагнуть якось від цього впливу захиститися. Але Юля за такого рівня емоційності відкрита світу. Це дуже незвично. Свою емоційність вона вихлюпує і на сторінки книги.
Із сюжетом не просто. Події описуються у зворотному порядку, з теперішнього в минуле. І у двох головних героїв однакове ім’я: Він. Для того щоб сюжетна нитка не вислизала, потрібна певна частка емпатії. Але не обов’язково. Пилипенко це вам на Нолан. До кінця книги всі пазли складаються і сюжет прояснюється. Але повторюся, книжка насамперед про емоції. Загалом читається комфортно, відпочивати з нею в руках приємно. Місцями хочеться сперечатися з автором, і я вважаю це доброю ознакою. Ну і важливий бонус для таких вуайєристів, як я – це автобіографія за реальними подіями, без вигадки, зі збереженням імен. Жителям Дніпра з високим рівнем емоційного сприйняття вельми рекомендую.
