Борис Крупник: Як це було вперше? Я маю на увазі вибір нинішньої професії.
Олександр Білявський:
-Я б сказав за мене скоріше вирішила доля. Ніколи не було чіткого усвідомленого бажання бути актором, і мрії такої не було. І якби не випадок, так би напевно на сцену і не потрапив.
Мене відправили після закінчення Геологорозвідувального факультету інституту кольорових металів і золота в Іркутське східносибірське геологічне управління. Прибув я туди взимку, а в цей час геологи не виїжджають на польові роботи, і залишалося тільки брати участь у різного роду дослідженнях, підготовках, звітах, загалом у всякій “помиральній” роботі, як у нас кажуть. І доля мені піднесла сюрприз у вигляді такої собі Зої Єрьоміної, яка працювала разом зі мною. Вона була старостою драмгуртка східносибірського геологічного управління. Трупа була вельми відома в місті. Вони раз на рік ставили вистави на сцені Іркутського Обласного драматичного театру. І одного разу Зоя Єрьоміна прийшла на роботу в засмучених почуттях, і природно я поцікавився причиною.
- – …невже хтось образив?
- – Та немає гірше!
- – Щось зі здоров’ям?
- – Ну, що ви гірше!
- – Тоді я здогадався і запитав “В любові…”?
- Ні ну що Ви. Гірше.
Виявилося, що в них зривається вистава “Горе від розуму”, яка мала йти на сцені Іркутського оперного театру через два тижні. А керівники нашого управління, не зважаючи на інтереси колективу, відправили виконавця ролі Молчаліна у відрядження. І ось тут з мене вирвалися ті слова, які потім вирішили мою долю. Я сказав: “Давайте я спробую!”
Два тижні я репетирував, а потім вийшов на сцену, і не на клубну, не на самодіяльну сцену, а на сцену театру – з афішами, з програмами, з проданими квитками, у костюмі, з декораціями, з гримом, і навіть була стаття в “Східносибірській правді” про молодого актора Белявського. Я пам’ятаю напам’ять як тоді написали! “Підкуповує простота і природність у всій поведінці Білявського на сцені. Але, на жаль, виконавцю не вдалося підкреслити всієї мерзенності молчаловщини”. Друзі мене, звісно, втішали, казали, що жодної мерзенності я підкреслити, звісно, не міг.
Але я вже був “отруєний” театром, “отруєний” словами свого першого режисера. Він почав з того, що дав мені текст і попросив чогось прочитати за Молчаліна, а потім сказав: “Розумієте, ось зараз на сцену вийшли Ви – Саша, а мені потрібно, щоб на сцену вийшла інша людина, яка ходить по іншому, дивиться по іншому, говорить по іншому”. Загалом, він буквально в перший же вечір розкрив мені всю красу акторського мистецтва. Адже зробити з себе іншу людину шалено цікаво, і я вважаю, що для актора почесною є не демонстрація самого себе, яким я є в житті, а створення задуманого автором образу. І я все життя прагнув саме так і працювати, мені так цікавіше.
Борис Крупник: Навіщо вам потрібна робота актора, це полювання за славою грошима чи…?
Олександр Білявський:
Вона приносить радість, коли раптом відчуваєш, що в тебе вийшло і комусь це потрібно. Адже робота для грошей просто вбиває людину. Я завжди говорив, що людині потрібна за працю не тільки матеріальна, а й моральна подяка. Особливо в акторській роботі. На сцені цю подяку отримуєш моментально – зал для глядачів сміється або аплодує, а кіно – воно більш жорстоке в цьому відношенні, адже кінокамера не реагує на те, як ти спрацював намайданчику. Тож акторська праця на сцені в цьому плані для мене краща за знімальний майданчик.
Борис Крупник: За якою роллю вас найчастіше впізнають?
Олександр Білявський:
Ну природно “Місце зустрічі змінити не можна переплюнуло всі інші роботи за популярністю”, хоча я для себе не вважаю це своєю особливою заслугою і цікавою роботою.
Борис Крупник: А яка роль для вас була найцікавішою?
Олександр Білявський: Ну з недавніх – коли Брежнєва зіграв у “Сірих вовках”.
Борис Крупник: Про який ваш недолік ви найчастіше чули від оточуючих?
Олександр Білявський:
Та ніби як не обговорюють. Ні, мені так ніхто не каже: “Ось це в тебе недолік”. Ну, звісно, ми всі різні, і навіть із близькими людьми бувають тертя і розбіжності, але так, щоб хтось когось звинувачував…
– А на ваш погляд які у вас недоліки?
Це дуже важке питання, тому що ми не знаємо насправді що таке переваги і що таке недоліки. Дружина іноді може сказати “Чого ти мовчиш? Чого ти комусь чогось не скажеш прямо в обличчя” Але я, знаєте, не прихильник ось так відразу випалити те, що я думаю. Людина і без моїх слів може зрозуміти ситуацію.
Ну ось… дружина дорікає в надмірній поступливості, а я їй у надмірній нестриманості. Але ми це долаємо.
Борис Крупник: Чого ви найбільше боїтеся?
Якщо з нами всі будуть обходиться по правді і справедливості – і наші близькі, і начальство, і керівництво країни, тоді нічого не боюся, а коли раптом можуть зрадити, обдурити, відібрати гроші – ось цього і боюся.
Заповітні мрії в молодості бували… якісь і то себе зжили, а зараз то вже…
– Напевно є.
– А можна дізнатися які саме?
– Звідки я знаю, я їх у собі не формулюю – просто ТАК живу і все! …Швидше – християнські.
Борис Крупник: Ви щаслива людина?
– Ні.
– А чого не вистачає для щастя?
– Це дуже складне, інтимне питання.
Борис Крупник: Ідеальна жінка – яка вона?
Ідеальна жінка це та яка тебе хвилює. Це з голови не відповіси, все тіло відповідає на це запитання.
Борис Крупник: На що ви ніколи не підете заради грошей?
На багато що! На всякі підлості, мерзенності не піду ніколи!
Борис Крупник: Що справило на вас протягом життя найяскравіше враження?
Олександр Білявський:
– У житті в коханні чи в роботі?
– Я б хотів, щоб ви самі вибрали те, що для вас найбільше.
– Не знаю… багато чого бувало – знайомств, нагород, визнань… тут терезів-то немає!
Борис Крупник: Яке запитання від журналістів ви найбільше не любите?
Мені завжди важко спілкуватися з журналістами. Я їх побоююся, тому що дуже часто читаю, те чого не говорив. А самих запитань я не боюся, адже якщо запитання не подобається – я від нього просто ухилюся.